Історії пацієнтів

Історія про візок та перший робочий день

Пригадую свій перший робочий день в реабілітаційному центрі для дітей з особливими потребами. Я приїхав на роботу швидше, з самого зранку, щоб не запізнитися. Дивлюсь: всі вже кудись збираються. А я знав, що працівники цього реабілітаційного центру дуже часто відвідують з дітьми якісь особливі місця: їздять або на джерело, або на прогулянку в парк, або в кіно, в театр чи на якусь виставку. Але не мав уявлення, куди ми їдемо цього разу. Знаєте, як то: перший день на роботі? Якось так не по собі. Я ще в такій “шкаралупі” від всіх, не знаю, хто є хто. Згодом довідався, що ми їдемо на джерело в Раківець. Я допоміг водіям повантажити візки в автомобіль. Всі сіли в машини. Мені дали на руки одну дитинку, трирічного хлопчика. І ми поїхали.
Оскільки авто хитається під час їзди, то коли в нього вантажать візки, їх завжди ставлять на гальма, щоб вони не їздили разом з тим автомобілем. Тож, всі візки стояли зафіксовані, на гальмах. Ми приїхали в Раківець, всі порозбирали візки. Жінки взяли за руки дітей, які ходять, а також візки з більшими колесами, які легше везти. А мені кажуть: “Візьми той візок, який важко везти, бо він має малі колеса, а тут така ґрунтова дорога з камінцями, зі щебенем”. Кажу: “Та добре!” У візку сидів хлопчик з важкими фізичними обмеженнями. І я беру той візок і починаю його волокти, а дитина сидить і мовчить. Я не знаю, як себе правильно поводити, чи говорити щось до тієї дитини. Кажу: “Поїхали!” А як то поїхали, як візок не їде? Я той візок пхаю вперед, не виходить. А всі йдуть дивляться на мене і кажуть: “Важко тобі?” Кажу: “Та нормально, мені неважко!” А насправді так було важко! Я той візок просто реально суну по тій пилюці, по тих камінцях, по тому щебені. Я його волочу, волочу, волочу… І тут хтось каже: “Давай, допоможу тобі” Відповідаю: “Та ні-ні, я сам, я його доволочу, все добре!” Вже всі дійшли до джерела, поставали довкола нього, вже діткам розстібають ремені, легенько хлюпають на них водичкою, сміються… А я далі той візок волочу і всі на мене дивляться. Коли я його приволік до джерела, то один з працівників центру просто підходить до того візка, ногою знімає його з гальм і каже: “В тебе візок був на гальмах!” А я кажу: “Ага… я зрозумів”. Але моєю внутрішньою реакцією було: “Просто жах! Я, як баран, так довго волік той візок просто на гальмах! Мене запитували, чи мені допомогти, я казав: “Ні, я сам”. Якби його зняти з гальм, мені би було разів у 50 легше! А окрім того, що той візок важкий, то ще й ті колеса не крутились зовсім!” Я вийняв дитину з того візка, трішки похлюпав на неї водичкою і з полегшенням видихнув. Думаю: “Все, назад дорога буде легшою”. І насправді так і було. Назад ті колеса вже крутилися.
Спостерігаю, що дуже часто батьки дітей з особливими потребами не хочуть, щоби їм допомагали інші. Вони роблять усе самі, наскільки можуть, деколи навіть ускладнюючи собі життя. Наприклад, коли дитині можна підібрати хороший візок, яким буде легше користуватися, який має більші колеса і є міцнішим, батьки не роблять цього, оскільки цей візок є спеціалізованим. Вони говорять, що люди помічатимуть те, що цей візок є інакшим і, напевно, звертатимуть більше уваги на їхню дитину, яка в ньому сидить, бо та дитина не така, бо вона – особлива. І тому дуже часто батьки вибирають звичайний дитячий візок, з якого дитина вже давно виросла, в якому вона сидить неправильно, в якому їй некомфортно і з яким батькам важче долати бар’єри на дорозі. Коли у візку сидить маленька дитина, завжди хтось допоможе занести його у під’їзд. А коли мама йде з неповносправною дитиною, яка є більшою і важчою, але так само сидить в дитячому візку, вона зазвичай не хоче, щоб їй хтось допоміг, щоб хтось бачив її дитину. Тоді мама починає все робити сама. Але є й батьки, які зовсім не звертають уваги на те, що спеціалізований візок є помітним для інших. Правда, таких батьків є менше. Втім, після того, як вони підбирають дитині відповідний візок, кажуть: “Вау, як його кльово і легко везти, як просто ним виїхати на бордюр!”
Як фізичний терапевт, можу сказати, що возити дитину треба тільки в спеціалізованому візку, адже вона повинна перебувати у правильному положенні. І вважаю, що немає чого стидатися особливих дітей, бо такі діти є, такі люди є, і нікуди від цього не втечеш. Вони є довкола нас. А те, як це сприймають інші люди, на мою думку, вже є, меншою мірою, наші проблеми. Це проблеми тих людей, які не вміють цього сприймати або не знають, як це робити.
Якщо вам хтось пропонує допомогу, і ви насправді її не потребуєте, то просто подякуйте, а тоді усміхніться і скажіть: “Мені неважко. Все нормально, ми справляємося!” А якщо вам хтось пропонує допомогу і ця допомога є доцільною, то від неї не варто відмовлятися. А також: чому ми інколи такі горді і не можемо самі попросити когось про допомогу, коли нам це потрібно? Якщо ви бачите, що людина дивиться у ваш бік, їй якось ніяково, і, можливо, вона би й хотіла допомогти, але не знає, як, то можна просто запитати: “Чи Ви могли б мені допомогти?” І, здебільшого, вам скажуть: “Так, з радістю”.

Yuriy Bashchuk photography (www.bashchuk.com)

Автор: Захар Козій, фізичний терапевт Медичного центру фізичної терапії та медицини болю “Інново”